Проблеми збереження навколишнього природнього середовища
На території Перечина з 1894 року діє підприємство з
деревообробної та хімічної промисловості. ВАТ «Перечинський
лісохімкомбінат» займається виробництвом деревного вугілля,
етилацитату, карбамідно-фольмальдегідних смол.
Після розпаду Радянського Союзу підприємство занепало. У 1998 році
дніпропетровський «Поліпром», який став власником контрольного пакету
комбінату, відкрив йому «друге дихання». Нині тут працює понад 700
робітників. Продукцію експортують до 15 країн світу.
У місцевих та обласних газетах періодично з'являються публікації про
підприємство. В одних автори акцентують увагу на позитиві, мовляв,
підприємство забезпечує людей роботою і зарплатою, в інших — б'ють на
сполох: комбінат своєю діяльністю завдає шкоди людському здоров'ю та
екології, викидаючи в повітря отруйні речовини.
Марія Панова, 75 років, мешкає неподалік Перечинського ЛХК, по вулиці
Толстого. Вона є активним членом вуличного комітету. За дорученням
мешканців вулиці Толстого упродовж кількох років готує публікації до
газет, аби привернути увагу компетентних органів до даної проблеми.— Ось дивіться, яка пилюка, — водить пальцем по підвіконню.
- Треба щодня протирати підвіконники, щотижня мити вікна. Вночі, коли
засипають деревину в реторту, від шуму неможливо спати. Ранком нема чим
дихати, — скаржиться Марія Іванівна. Торік написала статтю і подала до одного з обласних видань. Однак її
досі не опублікували. Виявилось, що засновники газети мають приватні
інтереси у комбінаті.
Марія Панова зберегла рукопис і надала мені для ознайомлення.
«Упродовж останніх кілька років, відколи встановлена друга реторта, в
Перечині різко зросла смертність, причому це не ті люди, яким за 70 чи
80, — пише Марія Іванівна. — Хоча місто і невелике — у ньому проживає
понад 7 тисяч чоловік, — але майже нема такого дня, аби не проводжали в
останню путь небіжчиків. Скоро не буде куди їх ховати. Торік по вулиці
Толстого померло четверо людей зі страшними діагнозами: рак, цироз
печінки, туберкульоз, їхній вік — від 22 до 52-х років. Ганна Лакатош -
працівниця посту залізничної дороги — померла на робочому місці. Жінка
пішла із життя передчасно, бо постійно була в обіймах заводу, його
шуму, смороду, — жила і працювала поруч із комбінатом. Двоє людей
наклали на себе руки — їхня нервова система не витримала цілодобового
шуму.
Велика кількість людей з нашої вулиці перебуває на обліку в туб— та
онкодиспансерах. 17-річна дівчина пережила операцію і тепер проходить
курс хіміотерапії.
Заводську «хімію» видно неозброєним оком: клуби диму валять і валять,
підвіконники вкриті сажею, випрана і вивішена на ніч білизна на ранок
стає сірою, а то і чорною, пахне гудженим. Перестали родити сади,
висихають дерева».
«Органік» Василь Іваник упро¬довж декількох років пише листи, скарги у
пресу, різні інстанції району, області, керівництву країни, в яких
стверджує, що Перечинський лісохімкомбінат своєю діяльністю забруднює
навколишнє середовище.
Торік ВАТ «Перечинський лісохімічний комбінат» подав на нього до
районного суду. Відбулося кіль¬ка судових засідань, справу веде голова
Перечинського райсуду Віктор Амарович. Василь Іваник каже, що ще зимою
на останньому засіданні йшлося про те, аби створити комісію з фахівців,
яка б вивчила дане питання і дала об'єктивну оцінку діяльності
комбінату. Іваник просив, аби до складу комісії включили і його. Але з
того часу все затихло.
Начальник юридичного відділу ЛХК Ростислав Петрушко у судовій справі
проти Іваника представляє інтереси Перечинського комбінату. Каже, що
хіміко-екологічна експертиза відбулася. Суддя висновками не вдоволений
і повернув її комісії. Як скоро буде наступне судове засідання, сказати
не береться.
— Мовчати не можу, тому і б'ю на сполох. Я «хімік» за фахом і розуміюся у цьому питанні, — каже Іваник.
Молодший брат Василя Івановича — 61-річний Андрій приєднується до розмови.
— У березні 2005 року, коли приїхав із роботи з Ужгорода, потрапив під
дощ. То був чистий оцет, а не дощ. Почав задихатися, а очі стало сильно
щипати, пекти, потім цілу ніч був нестерпний біль, до того ще й голова
розболілася, на що ніколи скаржився. Я пішов до районного окуліста.
Лікарка дала направлення на операцію. З лівого ока видалили штучного
кришталика, — чоловік знімає окуляри і показує, що тепер у нього зір
лівого ока нульовий, а аби бачив на праве, носить окуляри +6. Додає, що
раніше окуляри одягав рідко, а тепер майже не знімає.
Брати стверджують, що часто спеціально стежать за роботою реторт
комбінату. Вдень завантажують їх кожні 10 хвилин, а вночі — щоп'ять
хвилин. Коли отвір на реторті відчиняють, то звідти ідуть кубла диму,
по місту розноситься сморід, люди, особливо ті, котрі мають*проблеми з
дихальною системою, задихаються.
Торік у грудні тодішній директор ВАТ «Перечинський лісохімкомбінат»
Олег Походенко у нашій розмові зізнався, що на відміну від своїх
попередніх колег з Дніпропетровська, які працювали у Перечині і часто
хворіли на простудні захворювання, він адаптувався до цієї місцевості
швидше, упродовж кількох місяців. До того ж, додав: підприємство
провело капітальні ремонти обох реторт. На другій встановили
завантажувальний пристрій, який зменшує викиди в атмосферу. Такий
пристрій заплановано встановити і на першій реторті. Якщо пан Походенко
казав тоді правду, то невідомо, чому він так швидко залишив Перечин?